Питання національної приналежности тих чи тих культурних діячів користується популярністю в певних колах публіцистів і письменників, і рівень його міфологізування вже досяг позначки, коли мало кого дивує зарахування до українців Колумба чи Христа. Не варто вважати, що подібні явища властиві лише Україні, – можна наводити численні звідусюдні приклади, починаючи від запеклих суперечок грецьких міст за право вважатися місцем народження видатних героїв. Не варто оминати увагою і спадщину радянської ідеології, що породжує відповідну реакцію подолання «меншовартости» через «перепривласнення» тих або тих осіб.

Аргументація таких переглядів історії дуже часто відверто провінційна, її результатом стало спрощення багатьох постатей української історії. До найпринциповіших недоліків більшости популярних праць належить нехтування філософсько-психологічних аспектів проблеми, розгляд її у відриві від розуміння самого феномену національної ідентифікації та етносу. Пошук швидких, зрозумілих і, головне, сенсаційних відкриттів засвідчує антинауковість мислення авторів та принципово розходиться з думкою Дмитра Чижевського: «Ліпше знати небагато, але певніше, ніж висловлювати сміливі припущення, позбавлені твердих підстав».