Українська радянська історіографія дотепер не стала предметом спеціального обговорення, хоча стимулів і подразників було чимало, починаючи зі статті Сергія Білоконя «Чи маємо ми історичну науку?». Причин такого стану речей кілька: небажання частини наукового істеблішменту відверто обговорювати цю тему; компромісна облудність стратегії реабілітації, проти чого запально виступав Юрій Шевельов; але також поширеність напрочуд спрощених негативних оцінок усього написаного і виданого за радянський час. Принципова оцінка доробку радянської історіографії не є тотожна тотальній негації її спадщини. Навпаки, акцент на сумних сторінках історії науки не применшує заслуг окремих її представників, а дає змогу по-новому оцінити їхні досягнення, часто здобуті всупереч усьому.