В’ячеслав Заїкин може правити за показовий приклад науковця добряче забутого. Скажімо, “Енциклопедія Українознавства” пише про нього лише як про “історика-правника, автора праць з історії української Церкви й церковного права”. Єдиною спеціальною публікацією є стислий нарис Івана Гватя, що передує передрукові розвідки Заїкина “Систематизація історії української філософії”; коли ж брати загал сучасних істориків, то покликання на якісь його праці можна вважати за вияв неабиякої історіографічної обізнаності. На цьому тлі не надто дивує той факт, що в перевиданні “Історії української преси” Аркадія Животка видавці не виправили ортографічної помилки в написанні прізвища історика, а в одному з недавніх досліджень, присвячених Івану Огієнкові, про Заїкина взагалі написано як про жінку.