Згадуючи Віктора Дудка

Віктор Дудко відійшов 4 червня 2015 року. Відтоді минув понад рік, і нині його відсутність відчувається не менш гостро й боляче. Хочу поділитися спогадами і міркуваннями про людину і дослідника, якого ми з колегами з гордістю вважали постійним автором нашого сайту.

Дудко ВікторДля дослідження Віктора Дудка «“Каракозовська історія” і доля архіву “Основи”» ми в «Україні Модерній» (стаття була надрукована у томі 5, виданому 2010 року) придумали спеціальну рубрику «Поетика архіву». Цією назвою ми прагнули підкреслити, що джерелознавство (принаймні, у доробку найглибших дослідників) є не просто допоміжною дисципліною, яка постачає цеглу для подальших аналітичних побудов, але довершеною цариною наукового знання, що вимагає від дослідника виняткової тактовності, коректності, здатності читати джерела й відтворювати контексти їх постання. Віктор Дудко був майстром цього академічного жанру.

Я познайомився із Віктором на Грушевського – не пригадаю точно, чи спершу у редакції «Критики», чи в Інституті літератури, де він працював. Мені дуже залежало на тому, аби Віктор Іванович написав статтю для «України Модерної», яку ми тоді редагували із Ігорем Гиричем та Володимиром Маслійчуком. Наше спілкування почалося у форматі: «редактор – автор». На відміну від абсолютної більшості інших авторів, Віктор Дудко надіслав статтю із ідеально оформленим науковим апаратом, за чим одразу можна було упізнати людину із редакторським досвідом, а також дослідника, що поціновує деталі.

За деякий час, 8 грудня 2009 року, я отримав такого електронного листа від нього: «Тим часом згадав про невраховане в статті джерело з одного пітерського сховища. На жаль, опрацьовуючи давно колись той документ, не поцікавився його походженням. Попросив з’ясувати це тамтешню колегу. Сподіваюся, відгукнеться. Без цієї інформації можна й обійтися, але, якщо матиму її, то варто все ж додати. Поки триває кореспонденція з Пітером, статтю переслав Олесю Федорукові, аби поглянув свіжим оком». Відтоді мені дуже рідко щастило працювати із настількими уважними й вимогливими до себе авторами. Це був не лише пізнавальний досвід, а й навчання – моє навчання у фахівця, який раніше редагував «Київську старовину», був координатором видавничих програм «Критики», грав ключову роль у виданні збірника «Спадщина» (не випадково спогади колег про нього були опубліковані саме у цьому виданні:  Спадщина: Літературне джерелознавство. Текстологія. Т. Х. Пам’яті Віктора Дудка. Київ, 2015).

В особистому спілкуванні, як і в текстах, Віктор Дудко був винятково шляхетною, тактовною, скромною людиною, яка гостро не сприймала поверховості, голослівності, поспішності. В нього зовсім не було таких типових для наукового середовища рис, як самовихваляння чи сенсаційність. Але була чиста радість інтелектуального спілкування. Для мене Дудко-співрозмовник був органічним продовженням Дудка-автора наукових публікацій – так само захопливим дослідником і коментатором розмаїтих текстів, шукачем атрибуції авторства, знавцем історико-літературних контекстів. Пригадую нашу розмову про «Украинский вопрос» Алєксєя Міллера й численні приклади спрощень, недомовок, неточностей у цій книзі, які наводив Віктор Іванович. Мені не вдалося переконати його зробити із цих спостережень рецензійну статтю. Дотепер шкодую про це, але припускаю, що розумію причини його рішення. Ішлося про етос наукової діяльності, як її розумів Віктор Іванович. Це був не страх теоретизування чи відраза до нього, а засадничо інакше розуміння природи дослідницької праці. Віктор не раз – у листах і розмовах – скромно називав свої дослідження «нотатками». Водночас, він був принциповим у тому, що стосувалося їхньої наукової якості, оформлення, місця публікації. У листі від 13 квітня 2011 року він згадав про пропозицію видавця «спопуляризувати і назви статей, і самі статті» й тут таки додавав: «На таке, звісно, я не пристану». І це казала винятково делікатна людина, яка, публічно критикуючи недбалі, а часто-густо відверто халтурні публікації, воліла не називати імен горе-«дослідників».

Мені дуже хотілося, аби в літературознавстві й історіографії було більше досліджень, виконаних «на рівні Дудка»…19 жовтня 2010 року Віктор Іванович написав мені в електронному листі: «Дуже вдячний Вам за прихильне ставлення і до цієї, і до інших моїх публікацій – воно справді дуже багато важить у наш час і в нашому середовищі. Коли твердо знаєш, що говориться не заради компліментів».

Текстологічні й джерелознавчі дослідження Віктора Дудка – розвідки для уважного читання, у яких немає зайвих слів чи патетичних методологічних декларацій. Кожна із цих публікацій задає стандарт археографічного дослідження й не потребує додаткових обґрунтувань. Здається, лише одного разу Віктора Івановича таки переконали (і за це подяка належиться Андрієві Мокроусову) виступити із текстом про саму природу наукового пізнання, а саме, про наукове коментування. Дозволю собі розлогу цитату із цього вміщеного в «Критиці» (2009. № 9–10) роздуму:  «Окрім докладного пояснення власне реалій тексту, коментар конче має включати відомості про історію створення коментованих праць, їх рецепцію сучасниками і пізнішими дослідниками, про місце відповідних студій в історії вивчення певної проблематики тощо. Так само важливо зважати на адресата коментаря – у нас же переважно не робиться різниці між коментарем, адресованим старшокласникові чи студентові, з одного боку, і дослідникові – з іншого... Характер і обсяг коментаторської роботи – вибір її стратегії і набір питань, які потрібно висвітлити – диктує коментований текст. Відсутність відповідей на питання, що він (текст) ставить перед дослідником, найчастіше свідчить про некваліфовано виконану роботу... виконаний на фаховому рівні науковий коментар звільняє колег, які до відповідного видання звертатимуться, від додаткових спеціальних розшуків, даючи змогу зосереджуватися не на доповненні й коригуванні запропонованого коментаторського продукту, а рухатися далі, займатися виключно невивченою проблематикою. Коментаторська робота потребує значного обсягу «надлишкового» знання, яке використовується лише час від часу, у пошуках відповіді на конкретні питання, що їх ставить текст, і – головне – ця робота потребує знання про систему джерел, які містять (чи потенційно можуть містити) потрібну для коментування інформацію... не витлумачений (чи – неадекватно витлумачений) документ фактично залишається «мертвим», він не може функціонувати повною мірою як джерело... Визначальним чинником підвищення якості коментування, на мій погляд, є – як і раніше – внутрішня мотивація коментаторів, а також формування корпоративного опонентного кола, яке було би в змозі оцінювати (і реально оцінювало б) виконані роботи без урахування статусів і регалій».

У цих словах – професійне кредо Віктора Івановича Дудка, вираз його власної високо професійної й відповідальної внутрішньої мотивації щодо максимально повного й тактовного відтворення інтелектуального мережива постання того чи іншого тексту та його коректної контекстуалізації. У чернетці цитованої вище статті (за змогу ознайомлення із котрою висловлюю подяку дружині Віктора Дудка Оксані Супронюк) він писав: «У кожного з нас є референтна група, цінности представників якої ми поділяємо, оцінки цих представників для нас дуже важливі». Для мене Віктор Дудко був одним із найважливіших представників отакої «референтної групи». Сподіваюся, що публікація книжки «Тарас Шевченко: Джерелознавчі студії» (Київ, 2014) та дослідження про «Основу», яке можна назвати справою життя дослідника, увиразнять для колег те, що в доробкові Віктора Дудка українське літературознавство має дороговкази одного із перспективних напрямків свого розвитку – джерелознавство, або, якщо завгодно, контекстуальне джерелознавство.

2012 року ми з Володимиром Маслійчуком створили інтелектуальний інтернет-портал historians.in.ua. Я одразу звернувся до Віктора Івановича щодо можливої співпраці. За деякий час, 17 серпня 2012 року, я отримав відповідь: «Даруйте, пане Андрію, що я випав так надовго із комунікації (не тільки з Вами). Виникли навесні певні медичні проблеми (і то досить серйозні), через які опинився двічі в лікарні; останній двомісячний лікарняний закрили щойно вчора – від вівторка маю бувати в інституті вже. На сайт Ваш заходжу час від часу, бачу там багато цікавого. Ваша пропозиція мене дуже зацікавила, звісно. Але тут низка додаткових питань виникає. Мені видається, що найліпше увагу звернути на ті статті, які до мережі не потрапили ще. Їх не надто багато, зрештою, але вони існують. Пропоную такий алгоритм. Надсилаю у додатку список своїх новіших статей, а Ви погляньте уважно (із погляду модератора), що було би передовсім інтересне… Друкуюся загалом я мало, як знаєте. Але те, ще виходило у щорічниках Федорукових, у ЗНТШ, у Сіверянському літописі, читач зацікавлений може усе ж знайти за бажання в мережі…Так і не випало мені передати Вам нові випуски Спадщини (маю примірники і 5-го, і 6-го). Стороною довідався, що нині Ви поза Україною. Якщо це відповідає дійсності, напишіть, яким би чином ці випуски могли до Вас потрапити. Нехай усе у Вас і коло Вас складається якнайліпше. Щиро, ВД».

За згодою Віктора Івановича, ми розмістили на сайті декілька його статей: «Куліш і Тургенєв», http://historians.in.ua/index.php/en/statti/382-viktor-dudko-kulish-i-tu... (22.09.2012); «Журнал “Основа” як проект петербурзької української громади», http://historians.in.ua/index.php/en/statti/456-viktor-dudko-zhurnal-osnova-iak-proekt-peterburzkoi-ukrainskoi-hromady (13.11.2012), «Шевченко і Турґенєв: три нотатки», http://historians.in.ua/index.php/en/doslidzhennya/1311-viktor-dudko-shevchenko-i-turgenyev-try-notatky (25.10.2014).

Про страшну хворобу Віктор писав стоїчно. Зокрема, в листі від 22 вересня 2014 року: «Критика запропонувала мені укласти і збірник статей про Основу та її епоху, нині цим займаюся. Якщо цікаво, можу подати ще дві-три (звісно, відсутні в мережі) для Вашого сайту. Напишу, даруйте, іще два слова про свою приватну ситуацію. У березні 2012 року з’ясували в мене серйозні кардіологічні проблеми, два-три місяці на рік перебуваю по лікарнях. У березні минулого року мусив звільнитися з роботи. Переважно сиджу вдома, у бібліотеках не буваю. Потроху опрацьовую давніше призбирані матеріали джерельні. Нехай у Вас і коло Вас усе найліпшим чином складається. Щиро, Віктор».

Його стаття про Петра Рев’якина («Забутий автор “Основи” Петро Рев’якин: віхи життєпису», http://historians.in.ua/index.php/en/doslidzhennya/1643-viktor-dudko-zabutyi-avtor-osnovy-petro-rev-iakyn-vikhy-zhyttiepysu (02.10.2015)) з’явилася на нашому сайті посмертно (за допомоги Олеся Федорука й Оксани Супронюк). У редакційній передмові, опираючися неминучому минулому часові, я зазначив: «Для нас було і є винятковою честю вважати Віктора Дудка постійним автором нашого сайту».

Віктор Дудко писав про багатьох дуже відомих, маловідомих і геть незнаних діячів української культури. Усім їм пощастило мати дослідника такого рівня й таланту, як Віктор. Дуже важливо, аби наукова спадщина Віктора Дудка також дочекалася гідного її дослідника.

Уперше опубліковано 5 вересня 2016 року на http://www.historians.in.ua/index.php/en/avtorska-kolonka/1986-andrij-portnov-zgaduyuchi-viktora-dudka

При копіюванні матеріалів прохання посилатись на сайт.