Як ми робили «Україну Модерну»

Автор цих рядків став відповідальним редактором журналу «Україна Модерна» восени 2006 року. На початку 2007 року вийшов друком перший том нового формату: «Академічна культура і наукове середовище в Україні». Наприкінці 2010 року побачив світло денне шостий том під назвою «Безмежне село». Від самого початку ми з Володимиром Маслійчуком (незмінним відповідальним секретарем) прагнули створити український інтелектуальний часопис міжнародного рівня. В опрацюванні структури перших чисел також брали участь Ігор Гирич та редактор-засновник «Модерної» Ярослав Грицак, який люб'язно запросив автора цих рядків до видання, що існувало від 1996 року. Ярославові ми особливо вдячні за повну підтримку усіх наших «реформаторських» задумів, що дозволило створити фактично новий часопис, але при цьому зберегти знану й розпізнавану назву. З візуалізацією нового формату нам допомогла харківська художниця Уляна Мельникова, яка придумала лого «УМ» та дизайн усіх обкладинок.

Основними «зовнішніми» ознаками нового формату ми визначили: тематичність кожного тому, регулярність публікації журналу (два томи на рік), відведення на дискусійну та рецензійну рубрики щонайменше половини обсягу кожного тому. Ми також вирішили друкувати лише оригінальні, спеціально написані для нас, тексти (поза окремими винятками, наприклад, у спеціальних рубриках «(Не)упереджена думка» та «Архів»). Перша була призначена для публікації перекладів класичних текстів українською (зокрема, ми виявилися першими перекладачами українською Франкліна Анкерсміта та Теодора Шаніна). Друга – для ре-публікації важкодоступних текстів. У цій рубриці вийшли захопливі «Історіософські етюди» Віктора Петрова, скандальна стаття Омеляна Пріцака про Михайла Грушевського з «Листів до приятелів» та напрочуд цікавий есей українського марксиста Романа Роздольського про роль «великих людей» та випадковості в історії.

Обов'язковою рубрикою в кожному томі був Форум, в рамках якого ми запрошували близько 10 фахівців відповісти на три редакційні запитання за темою номеру. Ми прагнули, аби Форум відбивав актуальний стан і української, і міжнародної науки з тієї чи іншої теми, тому ми навіть кількаразово свідомо запрошували до участі в ньому авторів, яким навряд чи запропонували б написати статтю. Іншими провідними рубриками стали: «Статті», «Дискусії», «Рецензії». Згодом до них долучилися «Поетика архіву» (де ми надрукували взірцеве джерелознавче дослідження Віктора Дудка про долю архіву журналу «Основа») та рубрика з музичною назвою «A piacere» (в якій вийшло друком глибоке інтерв'ю київського філософа Анатолія Лоя). На жаль, нам не вдалося зробити регулярною рубрику «Exemplum», де за нашим задумом редактори інших інтелектуальних видань ділилися б рефлексією про свій журнал. На другий рік довелося також відмовитись від оглядів основних українських, польських, російських, німецьких та американських гуманітарних періодичних видань.

Від самого початку ми дискутували про мову майбутнього журналу. Були пропозиції зробити його дво- (українсько-англійським) або багатомовним (українсько-англійсько-німецько-російсько-польсько-франко-білоруським). Вирішальним аргументом на користь україномовності видання став об'єктивний стан мовної компетенції більшості українських гуманітаріїв (а нам залежало на тому, аби колеги могли прочитати всі наші матеріали) й важливість розвитку сучасної української наукової мови.

Теми томів ми намагалися планувати наперед. З приводу першої теми – наукового середовища в гуманітаристиці – сумнівів не було. Теми про марксизм (з приводу цього номеру нам довелося почути і те, що він вийшов геть не-марксистським, і те, що сам вибір теми такий, що «з редакцією все зрозуміло») та проблеми перекладу були придумані в процесі обговорення. Том про Другу світову війну – за більшістю оцінок, один із найбільш вдалих та різнопланових – постав через те, що нам надіслали низку дуже добрих текстів саме на цю тему. Схожим чином з'явився (як з'ясувалося згоден, найуспішніший в продажу) том про історичну пам'ять. Його основою стали матеріали польсько-франко-української конференції, що їх ми вирішили прикрасити рецензійним форумом з приводу дискусійної книжки Омера Бартова про долю пам'яток єврейської культури в пострадянській українській Галичині. Цей форум виявився настільки цікавим, що колеги з «Ab Imperio» вирішили продовжити його на шпальтах свого журналу.

Декілька тем наступних томів залишилися в шухляді. Думаю, тепер я можу їх назвати: українська мова у ХХ столітті, «посткомунізм» на сході Європи, історія засобів комунікації, ґендерні студії та їхня імітація. В усіх випадках для нас засадничо важливим був ідеал міждисциплінарності, створення в журналі простору для відкритого обміну думками з певної теми фахівцями з різних дисциплін: історії, літературознавства, філософії, соціології, соціальної психології, мовознавства.

 Від самого початку ми дуже розраховували (а точніше, сподівалися) на уважного читача. Кожен том був задуманий як внутрішньо діалогічний. Ми намагалися знайти рецензентів книжок тих вчених, яких запрошували до Форуму. Ми дуже раділи, коли вдавалося зробити так, щоби тексти під однією обкладинкою сперечалися одне з одним (так було, наприклад, із текстами Александра Смоляра і Анджея Новака). Не менш важливим завданням було запрошування до співпраці як молодих і ще геть невідомих авторів, так і метрів гуманітаристики.

Можна сказати, що щасливою випадковістю стала поява в першому томі дуже критичного тексту Ігоря Качуровського про італомовну історію української літератури пера Оксани Пахльовської. Зовсім не випадковою стала поява серед авторів «Модерної» мого вчителя Ярослава Ісаєвича. Ярослав Дмитрович написав для нас текст про декілька прикладів історичних містифікацій на теми середньовічної історії в сучасній Україні. Академик Ісаєвич був уважним читачем всіх чисел нашого журналу. Він не дожив декілька місяців до публікації шостого тому за дуже близькою йому темою аграрної історії та культури. Цей том ми завершили публікацією добірки спогадів про історика.

Беручися за редакторську роботу, ми з Володимиром Маслійчуком не повною мірою уявляли собі, що на нас чекає. Звісно, ми не уникли численних помилок. Нам довелося часто змінювати літературних редакторів, але ми дуже вдячні всім, хто з нами співробітничав – Олені Артюх, Наталі Якубчак, Богдані Матіяш й, особливо, Антоніні Ящук. У першому томі, не маючи достатнього досвіду праці з версткою, ми не зауважили, як з вини верстальника в колонтитулі назва статті «Історики в шанцях» трансформувалася на «Історики в штанцях». У томі про пам’ять ми розглядали чимало варіантів обкладинок, й вже забираючи наклад із типографії я зауважив, що до друку пішла не остаточно затверждена нами, але одна з попередніх, менш досконалих версій. Кожен том був для нас уроком. І нашими терплячими вчителями стали технічна редакторка Майя Притикіна, коректорка Світлана Гайдук, директор видавництва «Критика» Андрій Мокроусов – їхній досвід видавничої праці був просто безцінним.

Справжнім викликом стало поширення журналу в країні зі зруйнованою пострадянською системою книжкової торгівлі й лише першими паростками нових ініціатив. На третій рік редакторської праці ми зрозуміли, що не маємо альтернативи регіональним презентаціям. І намагалися привезти журнал до якнайбільшої кількості регіональних осередків. Кожна така подорож дозволяла дізнатися багато нового про стан гуманітарних наук в регіонах. Рівень дискусій під час більшості регіональних презентацій приємно дивував не менше, аніж легкість, з якою більшість потенційних авторів (особливо, з-за кордону, й, насамперед, з Польщі) погоджувалися писати оригінальні тексти для україномовного видання.

Від першого числа на наш журнал почали з'являтися рецензії: і в академічних, і в масових виданнях (зокрема, в «Дзеркалі тижня»). Рецензенти (насамперед Сергій Єкельчик  в «Ab Imperio» і Томаш Стриєк в «Nowa Europa Wschodnia») напрочуд влучно відчитали нашу редакторську стратегію, й сказали немало добрих слів, які були дуже для нас важливі. Зізнаюся, ми наївно сподівалися, що ці рецензії допоможуть нам в пошуках стратегічного інвестора…

Фінансування кожного інтелектуального проекту – питання складне й болюче. Появу першого числа в новому форматі уможливив ґрант Посольства Польщі в Києві. Починаючи від третього тому нам вдалося переконати в серйозності проекту київське представництво Фонду ім. Гайнриха Бьолля. Трохи згодом спів-фінансувати журнал почала спеціальна програма Канадського Інституту Українських Студій в Едмонтоні. Видання тому про пам'ять підтримали посольства Франції та Польщі. На інші числа вдалося здобути фінансову підтримку від Польського Інституту в Києві та Фонду Катедр Українознавства в Нью-Йорку.

Хочу підкреслити: жодна із названих інституцій ніколи не втручалася до нашої редакційної політики. Водночас, журнал ніколи так і не здобув стратегічного фінансування на декілька років, що дозволило б планувати нашу діяльність далі наступного числа, регулярно платити гонорари (у першу чергу, за переклади, яких ніколи не бракувало), вже не кажучи про оренду власного приміщення. Всі ці роки в часопису, про який Томаш Стриєк написав, що йому вдається довести, що «навіть за фактично тотальної комерціалізації видавничого ринку можливе функціонування ініціатив, що поєднують справді високий науковий рівень з не менш високою поліграфічною якістю видання», не було власного приміщення, а надрукований наклад зберігався у помешканні автора цих рядків на Лісовій.

***

Про нашу «Україну Модерну» мовою цифр

У шести томах нового формату журналу та спеціальному його випуску «Львів– Донецьк. Соціальні ідентичности в сучасній Україні» були опубліковані тексти 162 авторів з 16 країн (зокрема, 18 – з Польщі, 10 – зі США, 9 – з Канади, 8 – з Франції, 7 – з Росії) та 12 міст України (Київ, Львів, Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Луганськ, Дрогобич, Ужгород, Одеса, Чернівці, Рівне, Черкаси). Авторами УМ стали історики, філософи, соціологи, політологи, літературознавці, антропологи, юристи, економісти, психологи, журналісти, перекладачі. 29 авторів публікувалися в журналі  більше, ніж один раз. Для 23 дослідників публікація в УМ стала першою україномовною публікацією. Для 5 наших авторів публікація в журналі стала першою науковою публікацією в їхній кар’єрі.

Протягом 2007–2010 років відбулася 21 презентація різних томів журналу, з яких – 4 за кордоном (у Варшаві, Кельні та двічі в Любліні) і 8 – регіональних (у Дніпропетровську, Полтаві, Харкові, Рівному, Луцьку, Одесі, Житомирі і Черкасах). Постійними партнерами в організації наших київських та львівских презентацій були мережа книгарень «Є», Центр міської історії Центрально-Східної Європи у Львові та Центр польских і європейських досліджень при Києво-Могилянській академії.

«Україна Модерна» була співорганізатором міжнародних наукових конференцій Національні історії та історична пам’ять. Погляд з Росії, України і Франції (Київ, 25–27 листопада 2009, спільно із Посольством Франції в Україні та Інститутом політичних та етнонаціональних досліджень ім. Івана Кураса НАН України) та Війни пам’яти в польсько-російсько-українському трикутнику (Київ, 3–4 листопада 2010, спільно з Фондом ім. Гайнриха Бьолля), а також двох міжнародних літніх шкіл для молодих науковців (спільно з Посольством Франції в Україні, Посольством Польщі в Україні, Уманьским педагогічним університетом, Національним університетом «Києво-Могилянська академія» та кафедрою україністики Університету Оттави). Перша  школа з питань історичної пам’яті пройшла влітку 2009 року в Умані, друга – про пострадянські трансформації – влітку 2010 року в Дніпропетровську.

Загалом на томи нового формату «УМ» вийшло 9 рецензій у таких виданнях, як «Дзеркало тижня», «Український журнал», «Отечественные записки», «Ab Imperio», «Nowa Europa Wschodnia» та «Український історичний журнал».

Тираж кожного тому становив 500 примірників. Незмінним видавцем часопису було київське видавництво «Критика».

 

Уперше опубліковано на сайті historians.in.ua: http://www.historians.in.ua/index.php/en/institutsiji-istorichnoji-nauki-v-ukrajini/2240-andrij-portnov-yak-mi-robili-ukrajinu-modernu

При копіюванні матеріалів прохання посилатись на сайт.