“Все набагато складніше…” Згадуючи Арсенія Рогінського

18 грудня 2017 року на 71 році життя відійшов у вічність голова правління Міжнародного “Меморіалу” Арсеній Рогінський. Для автора цих рядків Арсеній Борісович був одним із взірцевих прикладів історика – за способом мислення й бачення минулого і сьогодення, за повагою до джерела та його різнобічного коментування, за вмінням координувати роботу багатьох людей та представляти її результати на міжнародному форумі. За влучним спостереженням Іріни Щербакової, Рогінському було властиве рідкісне поєднання – джерелознавчої ретельності та широти погляду на історичні події та історичну пам’ять…

Для мене Арсеній Рогінський – це людина спілкування. При чому, спілкування на рівних попри різницю віку – в рік мого народження в нього, ключового редактора “Пам’яті”, пройшов другий обшук й він був позбавлений вчительської праці. При кожній зустрічі були довгі розмови з неодмінними кавою й цигарками (одного разу я навіть наважився, звісно ж, безуспішно, попросити його менше палити). Він умів розпитувати і слухати. І дуже любив оповідати й розмірковувати. Одного разу це була оповідь про загибель в таборах Василя Стуса, іншого – про забутих декабристів чи логіку актуальних політичних рішень в Росії…

***

Арсеній Рогінський народився 30 березня 1946 року в північному Вєльську Арханґельської області, куди вислали його тата – ленінградського інженера, заарештованого уперше 1938-го й удруге 1951 року (із другого арешту він вже не вийшов – помер у в’язниці). За словами Лева Лур’є, “страшна доля батька та бажання зрозуміти, як таке могло статися, значною мірою визначила долю сина”.

Після посмертної реабілітації Боріса Рогінського його дружина з двома дітьми в 1957 році переїхала до Ленінграду. 1962 року Арсеній вступив на філологічний факультет Тартуського університету, де став учнем Юрія Лотмана. Значною мірою під впливом Лотмана Рогінський захопився архівною працею над джерелами ХІХ сторіччя, досліджував Карамзіна (який мав стати темою його дисертації) та початки декабристського руху. Після закінчення Тартуського університету, в 1968 році Рогінський повернувся до Ленінграду, де влаштувався на роботу викладачем літератури у вечірній школі для дорослих й паралельно працював в архівах і бібліотеках над історичними сюжетами. 

Протягом 1976–1981 років у самвидаві та за кордоном вийшли друком п’ять чисел історичного збірника “Пам’ять”. Видання формально не мало редакційної колегії, але саме Рогінський був його мотором. “Пам’ять” оприлюднювала історичні джерела, які не мали шансів на публікацію в легальних радянських виданнях. При цьому, якщо перше число було присвячене здебільшого тематиці ГУЛАГу, то п’ятий випуск взагалі не містив матеріалів про радяньскі табори. Видавців “Пам’яті” цікавила історія російської революції, громадського життя 1920-х років, діяльності академічних установ. Особливе місце посідали джерела особистого походження – спогади й щоденники. Засадничо важливими в їх публікації були як наявність максимально змістовних коментарів, так і ідеологічна поліфонія (тобто, видання і соціалістичних, і монархічних, і релігійних текстів).

Редактори наголошували, що їхньою метою є збирання й публікація свідоцтв епохи, введення їх до наукового обігу, при чому, із максимальним дотриманням достовірності й точності. До кола співробітників “Пам’яті” належали як молоді, так і вже визнані історики, зокрема, Міхаіл Гефтер (із його улюбленою приповідкою: “Ні-ні, все набагато складніше…”) та Яков Лурьє. Публікацією збірника за кордоном опікувалася Наталя Горбаневська, яка 1975 року виїхала з СРСР до Парижа.

У квітні 1981 року, після двох обшуків та звільнення з учительської роботи, Рогінського запросили на бесіду до Ленінґрадського ОВІРу й дали 10 днів на роздуми щодо подачі документів на виїзд до Ізраїля. Від цієї пропозиції співредактор “Пам’яті” відмовився. Тоді в червні 1981 року його позбавили права користування Публічною бібліотекою за “неналежне використання матеріалів бібліотеки” (тобто, за публікації за кордоном). А в серпні 1981 року Рогінського заарештували.

У листопаді 1981-го в Ленінграді розпочався судовий процес. Історика звинуватили в підробці архівних відношень. Своєї провини Рогінський не визнав, на всі питання і під час слідства, і в суді відповідав: “Не підтверджую і не заперечую”. У грудні 1981 року Рогінський виголосив у суді своє останнє слово. В ньому він описав архів як “природнє продовження бібліотеки”, говорив про облудність надмірної секретності, універсальні стандарти академічних публікацій та абсурдність практики невидачі архівних документів у разі їхньої “невідповідності темі дослідження”.

Радянський суд засудив Рогінського до чотирьох років таборів загального режиму. Цей термін він відбував у п’яти різних таборах на півночі СРСР. Серед кримінальних злочинців. До серпня 1985 року.

Після звільнення Рогінський переїхав до Москви. Незабаром там почалася історія “Меморіалу”. Як оповідав сам Арсеній Борісовіч, “Меморіал” народився у 1987–88 роках як громадський рух й інституціоналізувався у січні 1989-го. Від самого початку його темами стали історія радянського терору та захист прав людини. Принципами “Меморіалу” були легальність, відкритість, неприйняття насильства як способу вирішення політичних завдань, мова права у спілкуванні з владою. Арсеній Рогінський відіграв ключову роль в його інституційному зростанні, проявив талант організатора й переговорника. Упродовж 1990-х “Меморіал” став міжнародно визнаним правозахисним й дослідницьким осередком із власною бібліотекою й архівом, низкою наукових проектів і видань, історичним конкурсом для школярів та сайтом «Уроки истории» (який, до речі, від самого початку існування порталу historians.in.ua є нашим партнером).

У березні 2008 року за редакцією Рогінського постало звернення “Про національні образи минулого” – заклик до відкритого й відповідального міжнародного обговорення важких проблем ХХ століття. Нині цей текст видається не менш (якщо не більш) актуальним, ніж майже десять років тому. Наприклад, оця теза: “Майже в усіх країнах колишнього «соціалістичного табору» нині квітнуть ті форми історико-політичної рефлексії, які дозволяють зображувати «свої» страждання винятково як результат «чужої» злої волі… Та обставина, що комуністичні режими в цих країнах упродовж багатьох років спиралися не тільки на радянські багнети, але й на певні внутрішні ресурси, - поступово зникає з національної пам’яті». Або таке спостереження: «Культивування образу власного народу як «жертви», вивищення кількості людських втрат до рівня національного надбання органічно пов’язані із відчудженням відповідальності, із персоніфікацією образу «палача» в сусідові. Це — природній результат рефлекторної потреби людей зняти з себе надто тяжку вагу громадянської відповідальності за минуле. Але зняття із себе будь-якої відповідальності та перекладення її на сусіда — не найкраща основа не тільки для взаєморозуміння між народами, а й для власного національного відродження»…

***

Ми уперше зустрілися з Арсенієм Борісовічем у Києві, мабуть 2008-го року, на російсько-українській зустрічі, де мені випало особисто познайомитися і з Борісом Дубіним, і з Дмітрієм Фурманом. Стосунки із усіма названими старшими колегами стали винятково близькими й довірливими. Арсеній Борісовіч, буквально одразу після нашого знайомства, допоміг із виданням моєї книжки “Упражнения с историей по-украински” – фактично першою моєю спробою систематизувати різного роду розмірковування над історичними політиками і міфологіями в пострадянській Україні. Вона була написана в останні роки президенства Ющенка й вийшла друком 2010 року в Москві. Завдяки двом людям – Арсенію Рогінському та Борісу Долгіну.

Протягом кількох дуже інтенсивних років (2009–2012) ми з колегами запрошували Арсенія Борісовіча до Києва і Вільнюса, були разом на Книжковому ярмарку у Львові, я їздив на Сахаровську конференцію до Москви. Ми регулярно зустрічалися на Історичному форумі в Фонді ім. Гайнріха Бьолля в Берліні, співорганізатором якого виступав “Меморіал”. Одного разу Арсеній Борісовіч попросив замінити його на конференції в Турині. Іншого разу ми незаплановано зустрілися в Парижі – того самого дня (29 листопада 2013 року) померла Наталія Горбаневська і я побачив, з яким сумом і болем Арсеній Борісовіч сприйняв цю новину…

Кожна зустріч була для мене нагодою прислухатися і відкривати нове. Рогінський-оповідач був захопливий і дуже глибокий. А ще вимогливий і небанальний. Пам’ятаю почуті від нього винятково влучні критичні оцінки деяких модних російських чи німецьких істориків й, водночас, захопливо теплі відгуки про людей та публікації, яким, на його думку, вдалося відчути історичний час. Погоджуюся із Нікітою Петровим, що Арсеній Борісовіч мав винятково тонке чуття на людей. А ще він умів навчати без повчальності, без прямолінейних порад. Навчати дослідницькій поставі, мистецтву публічного виступу, аргументації, добору слів… В моїй електронній пошті зберігся лист Рогінського від березня 2015 року, після нашої зустрічі на відкритті в Потсдамі виставки польського фотографа Томаша Кізни. Я подякував Арсенія Борісовіча за поради щодо низки моїх публікацій, а він відповів: “Не вигадуйте, я жодних порад Вам не давав, Ви самі знаєте, як і що. Удачі! Ваш АР”.

Останні місяці Арсеній Борісовіч важко хворів. Ми обмінювалися привітами через спільних знайомих. Але цього не вистачало. Одного разу я особливо гостро відчув, що мушу написати до нього, попросити одужувати, побажати зустрічі в новому році..  Того самого дня його не стало.

  

Уперше опубліковано на сайті historians.in.ua: http://www.historians.in.ua/index.php/en/avtorska-kolonka/2370-andrij-portnov-vse-nabagato-skladnishe-zgaduyuchi-arseniya-roginskogo

При копіюванні матеріалів прохання посилатись на сайт.